Новини
Без сліз не згадати!
Неначе, лихо сталося учора. Матері полеглих солдат до сих пір не знаходять собі спокою, хоч і пройшло більше 20 років. У них вже з’явилися онуки і правнуки, але їхнє серце ніяк не погоджується вірити, що один з дітей не прожив повноцінного життя, не мав власної родини, не побачив старість… Не втримують гірку сльозу і дорослі чоловіки, «афганці», котрі приходять 15 лютого на кладовища вшанувати світлу пам'ять їхніх полеглих бойових товаришів.
З неменшим болем вони сприймають ту війну, адже у кожного є свої страшні спогади, котрі залишили занадто тяжкий відбиток.
У Малій Білозерці немає організації «афганців», проте колишні бійці щороку збираються на місцевім кладовищі біля могили загиблого 20 річного солдата Віктора Сердюка. Їх у селі мешкає 18 чоловік, ще 7 померли згодом, після афганської війни.
Вони стоять мовчки, опускаючи голову, адже без сліз говорити про те пекло, що довелося пережити у роки війни, неможливо. Не втрималася від сумних емоцій й Малобілозерський сільський голова Тетяна Жаховська, яка теж приїхали сюди вшанувати пам'ять юного героя:
- Такі події закарбовуються у пам’яті навіки. Пам’ятаю, як у селі матері з радістю отримували пошту, і з яким болем бігли до відділення зв’язку, якщо не отримували листів від своїх синів. Все перепитували одна в одної: «А ти отримала листа?». А ті моменти, коли солдати поверталися додому, просто незабутні. Згадую, як мама Олександра Самохвалова, зустрічаючи свою кровиночку, зомліла. Не дай, Боже, колись ще раз таке пережити, одведи наших дітей від цієї біди – війни!
До вшанування загиблих воїнів приєдналися і заступники голів районної ради та райдержадміністрації Анатолій Кравець і Денис Калінін, які разом з сільським головою завітали до мами Віктора Сердюка, Валентина Іларіонівни. Цього дня очі жінки не просихали від сліз, бо втратити дитину – це найбільше горе, яке крає серце матері кожного Божого дня.
- Вітя був третьою дитиною у родині, всього ж виховала чотирьох синів, - розповідає Валентина Іларіонівна. - Дуже добрий за характером, жалісливий, співати любив під гітару. Записав на магнітофон, як співає пісню, а перед армією зітер. А я питаю: «Навіщо ж ти, синку, зітер?», а він відповів: «Щоб ви, мамо, потім не плакали».
Восени 1982 року його призвали на службу в армію та направили до Афганістану. Щодня, майже два роки, я не знаходила собі місця, страшні думки прокрадалися у голову, а того дня, як отримала «похоронку», навіть, й уявити не могла, що це станеться з моїм сином. Йому залишалося трохи менше, аніж два місяці до завершення служби. Та не судилося моєму хлопчику повернутися додому. У серпні 1984 року Віктор не повернувся з бойового завдання.
У Балках теж є свій герой, Микола Веселков, який загинув на війні у 18 років, у самому розквіті життя. Не минає жодного дня, щоб мама Колі, Ніна Василівна Веселкова, не згадала свого синочка, теж третього, як і у сім’ї Сердюків з Малої Білозерки. Жаль стискає серце від цих спогадів, хворе ще й від того, що немає її хлопчика поряд, що не говорить він більше з нею і не сміється. З великим сумом говорить про племінника і сестра Ніни Василівни, Галина Василівна Ракітіна:
- Коля був чудовим хлопцем: життєрадісним, добрим та веселим. Після школи навчався у Запоріжжі, працював на «Мотор Січ», наче й життя добре складалося, а тут війна…
Звільнившись з роботи, хоча він цього і не хотів, кілька місяців був в «учебкі» і відразу ж відправили служити в Афганістан. Через місяць Колі не стало. Трагедія дуже ранила всю сім’ю, яку відчуваємо з не меншим болем і сьогодні. Ми й досі не знаємо правди, як трапилися ця біда. Тоді ж нічого не говорили, військова таємниця. Думаємо, що можливо ворог підірвав танк, яким командував Микола. Вже багато років шукаємо його товариша по службі, котрий мешкає десь у Запоріжжі біля магазину «Правобережний». Він повинен знати, що сталося з нашим Колею. Хоч це і не поверне нам хлопчика, проте, правда, яка не гірка, але потрібна!
На могилі Миколи Веселкова завжди свіжі квіти, бо сюди постійно приходить його родина, односільчани. Покласти квітку та вшанувати юного солдата прийшла балківський сільський голова Марія Радченко разом з Анатолієм Семеновичем та Денисом Сергійовичем. Взагалі у Балках на сьогодні мешкають 7 колишніх солдатів, що воювали у «афганській» війні.
Минають дні, роки, а ті страшні події у Афганістані не полишають наші душі, серця, думки… Багатьом вони зламали долі, забрали життя, примусили щодня відчувати біль, який не можливо з чимось порівняти. Кожна згадка ворушить глибокі рани війни, проте забути ми не маємо права. Пам'ять про наших героїв повинна жити у віках, аби наступні покоління шанували їх та знали свою історію, щоб більш ніколи не допустити війни!
Анна ШАПОВАЛОВА
четвер, 16 Лютого 2012 16:57 | Переглядів: 1216