ВАСИЛІВСЬКА РАЙОННА РАДА
ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Козак, історик, захисник!

Чимало в історії людства було воєн, але найстрашніша серед них – Друга світова війна. Вона забрала тисячі життів відчайдушних воїнів та мирного населення, але наші визволителі, завдяки своїй мужності, стійкості та незламного духу, вибороли у ній Перемогу. В числі цих легендарних людей і василівчанин козацького походження Іван Денисович Шморгуненко.

Родина ветерана бере початок від славетних козаків, що жили на хуторі Томаківка Дніпропетровської області. Саме у цьому мальовничому селі 25 травня 1923 року й народився Іван Денисович. Згодом разом з батьками хлопець переїхав до Дніпродзержинська, де і пройшли його юні роки. У 1940 році закінчив 10 класів з червоною медаллю та без екзаменів вступив до медичного інституту у Дніпропетровську. Та омріяне майбутнє лікаря враз перервала війна.

- Наприкінці червня 1941 року я саме здавав екзамени першого курсу. По радіо дізнався, що почалася війна, - згадує Іван Денисович. – На канікулах нас, студентів, направляли на поля збирати урожай, а вже на початку вересня мене призвали на службу в армію. Пішим маршем довелося пройти багато областей Росії. На Уралі направили в навчальний батальйон, де отримав звання сержанта, потім на північний фронт до Москви в 3-тю ударну армію. Наступного року у травні мене знову відправили на навчання у військово-інженерне Ленінградське училище у м. Кострома.

Та й там Іван Денисович довго не затримався. У серпні 1942 року німці почали наступ на південь, на м. Сталінград. Вже через місяць молодого солдата відправили у самісіньке пекло, адже одну з наймасштабніших битв усіх часів інакше неможливо й назвати. Тут гриміли страшні бої, всюди літали кулі, вибухали бомби. Кожна хвилина у цій м’ясорубці могла стати останньою. Юне і не довге життя промайнуло перед очима молодого солдата коли поряд з ним розірвалася міна, а її осколки увійшли у його кістки. Іван Денисович отримав поранення в очі, руки та ноги і ось 70 років захисник є інвалідом Великої Вітчизняної війни І групи.

Доля була ласкавою до мужнього хлопця, тож він вижив та одужував від поранень до кінця 1943 року у шпиталі. Ушкодження очей призвело до часткового осліплення, тож Івану Шморгуненку довелося все сприймати по новому. Після лікування ветеран відвідував курси військово-осліплих та продовжував виконувати свій ратний обов’язок перед Батьківщиною та її народом.

За мужність, доблесть та вірність Вітчизні Івана Денисовича нагородили багатьма нагородами та медалями. Серед них ордени Червоної Зірки та Вітчизняної війни І ступеня, медаль за оборону Сталінграда та інші.

Повернувшись до спокійного життя, хлопець вирішив продовжити навчання, та після отриманих поранень вже не міг стати лікарем, тому перекваліфікувався в історика. На щастя документи про його навчання в університеті та атестат відмінника вціліли, і здібного хлопця знову прийняли без екзаменів. Нову професію Іван Денисович опановував старанно, вчився на відмінно, тож постійно отримував стипендію, а також кілька років поспіль Сталінську стипендію, яка на той час дорівнювала трьом звичайним. У 1949 році закінчив університет з червоним дипломом.

Здобувши вищу освіту, Іван Шморгуненко влаштувався вчителем історії у Василівській ЗОШ № 1 та пропрацював тут 25 років і був нагороджений знаком «Відмінник народної освіти».

У школі героя-вчителя поважали і цінували колеги, учні, батьки, адже Іван Денисович мужня, цікава, розумна та добра душею людина, яка безстрашно боролася за нашу свободу і мирне майбутнє.

Школярі полюбляли уроки Івана Шморгуненка, бо ті завжди були особливими і дуже цікавими, та частенько виходили за межі приміщення школи. Ветеран водив дітей на екскурсії до заказнику Лиса Гора та Каховського водосховища, розповідав чимало історій про перших мешканців безкрайнього степу, козаків, турків та татарів, про війну, яку він бачив на власні очі... Кожен такий незвичайний урок давав дітям змогу відчути себе істориками-дослідниками, відкривав для них нову сторінку історії рідного краю, що на мить, здавалося, вони чули стукіт кінських копит, свист козацьких шабель, бачили легендарних скіфів… Цікавою для них була і спільна робота з вчителем, який разом з іншими василівськими ентузіастами відкривав перший історико-краєзнавчий музей у Василівці у тодішньому будинку культури.

В особистому житті Івана Денисовича все було добре. Ще навчаючись в університеті, студент історичного факультету зустрів хорошу дівчину, одружився з нею. Молода сім’я згодом переїхала до Василівки, у подружжя народилося двоє дітей: син Володимир та донька Тетяна. На жаль, сьогодні Іван Денисович залишився один, та тішать дідуся діти, п’ятеро правнуків та стільки ж і праправнуків. І він щасливий, що недаремно проливав свою кров, був безстрашним та відчайдушним, бо дав своїм нащадкам життя, мирне і спокійне, без фашизму, без вибухів та свисту куль, без війни.

 

Анна ШАПОВАЛОВА