Новини
З доброю душею та піснею не страшні ні голод, ні війна
У невеличкому мальовничому селі Тополине живуть видатні люди, які присвятили своє життя визволенню Вітчизни від німецько-фашистських загарбників, відбудові великої країни у післявоєнний період та тяжкій і наполегливій праці, люди, які подарували нам майбутнє та мирне небо. Серед них і Іван Семенович Денисенко, людина незламної волі, сповнена життєвої енергії та оптимізму, радості і любові до своєї країни, сільчан, рідної землі.
Іван Семенович народився 7 грудня 1923 року у Київській області, с. Лецьки. Батьки займалися сільським господарством, весь час працювали на землі, тож і своїм шістьом дітям прищеплювали любов до праці змалечку. Іван Семенович мав брата близнюка Андрія, тож вже з дитинства був незвичайним хлопцем.
У Лецьках юний Іван ходив до школи, але коли настали тяжкі часи – голод, довелося братися до роботи, щоб вижити. Ті кілька голодних років Іван Семенович згадує з сумом та гіркотою:
- Голод пережили, слава Богу, та що тільки не доводилося їсти аби не загинути. Тоді не було чого їсти не тільки людям й тваринам. Мій батько працював конюхом, тож як здихав кінь, у нас вдома водилося м'ясо. Їли також дикі груші, усілякі бур’яни, під час паводку рвали молоденький очерет і жували, в ліс ходили аж за 10 км за травою левурдою, яка на смак як часник. Без сил повзли до гілля дерев, що звисали до землі, і їли цвіт…
Після школи Іван Денисенко пішов працювати у колгосп, випасав вівці, телят, а потім був погоничем, водив коня. У роботі молодому хлопцю завжди допомагали пісні, та й чому ж не співати коли голос гарний! В цьому впевнилася особисто, коли Іван Семенович заспівав про погоничів.
У 1939 році батько Івана Денисенка поїхав працювати до Запорізької області, а згодом перевіз сюди родину. У Тополиному вже жили їхні земляки Науменки, тож Денисенки вирішили збудувати дім саме тут. Старші діти пішли працювати у колгосп, менші до школи і, здавалося, після пережитих голодних років нічого гіршого й бути не може. Та почалася війна. Найстрашніше в окупації села фашистами були примусові вивезення на роботи до чужої Німеччини.
- Мого брата-близнюка німці двічі хотіли забрати до Німеччини та йому кожен раз вдавалося тікати, - пригадує ті події ветеран. – Згодом дійшла справа і до мене. Пам’ятаю, наша лікарша та німецький солдат проводили комісію по відбору здорових робітників у старій конторі. Побачивши мене, німець сказав, що я дужий і підходжу для роботи. Відібрану молодь відвели на станцію Попово та посадили у поїзд. А перед цим мені батько говорить: «Тікай до старшої сестри, яка залишилися на Київщині». В дорогу взяли з собою самогону, напоїли ним німця, який нас супроводжував. Тож він міцно заснув. А як проїжджали Київську область, - я утік. До села, в якому жила сестра, йти понад 45 км пішки. Тут я й зостався жити, бо якби повернувся, знову відправили б до ворогів.
Після звільнення села у грудні 1943 року був проведений перепис населення і через два тижні Івану Семеновичу прийшла повістка з військкомату. Традиційних проводів не було, тож збираючись похапцем Іван Денисенко не встиг навіть повідомити сестру та написав їй записку, що його забрали на війну.
- Вже перейшовши через Дніпро до м. Золотоноша, як нашу колону наздогнала сестра. Добре що супроводжуючий був хорошою людиною, зупинив нас та дозволив сестрі передати мені торбинку, - з радістю в очах розповідає Іван Семенович.
На пересильному пункті новобранців спочатку взялися навчати, а звідти відправили у Смілу в 41-й артилерійський запасний пункт, де їх 3 місця вчили стріляти та воювати. Згодом прийшли фронтовики, щоб відібрали солдатів на поповнення.
- Я потрапив до 303-ї дивізії, артилерійського полку. Ми звільняли Вінницьку область, трохи застав й Корсунь-Шевченківську операцію. А у Молдавії наша дивізія навіть увійшла на 25 км у тил ворога та довелося вибиратися, бо німці почали нас оточувати з усіх боків. Потім знову почалися навчання у Румунії в школі сержантського складу.
Отримавши звання «сержант», Іван Семенович пройшов Угорщину та Австрію, і зупинився в м. Аллентштайг, де і зустрів довгоочікувану перемогу. Та додому одразу не повернувся й служив до 1950 року.
Яка ж то була радість для матері Івана Анісії Романівни, котра відпустила на фронт двох синів та чоловіка, що всі повернулися з війни живими!
І знову почалося звичайне життя, праця, відбудова. Іван Семенович став жити у Тополиному, працював у місцевому колгоспі механізатором та на різних роботах, навчався на курсах трактористів.
- Для мене було великою честю, коли у село давали новий трактор «Універсал» і я особисто їздив за ним у Дніпропетровськ, - посміхається ветеран. – Скільки на тому тракторі переробив роботи!
По вечорам як і годиться молоді ходив до клуба, познайомився з гарною дівчиною Олею. Незабаром побралися, тож на весіллі гуляло все село. Ольга Степанівна народила двох діточок: сина Олексія та донечку Валентину. Має ветеран вже й онуків та правнуків. Онучка Оля назвала свого синочка на честь улюбленого дідуся Іванком.
Все своє життя Іван Семенович радів кожному прожитому дню, був доброзичливим, любив роботу на землі, тож Бог і відмірив йому довгу долю, адже у грудні ветеран відсвяткує своє 90-річчя. Ветерана поважають сільчани, молодь, адже знають його нелегкий шлях, цінують таку мужню та працьовиту людину, яка завжди була у передовиках та має трудового стажу понад 50 років. А ще пам’ятають його як досить веселу та артистичну особистість, бо Іван Семенович співав у хорі й добре танцював. Не менш цінувала і цінує свого захисника і Вітчизна, за яку він був ладен віддати життя, про що свідчать численні медалі, нагороди та ордена, як військові, так і трудові.
Бажаємо вам, Іване Семеновичу, довгих років життя, міцного здоров’я, щастя, затишку та благополуччя. Залишайтеся завжди таким бадьорим та життєрадісним, даруйте людям своє добро та щиру посмішку.
Анна ШАПОВАЛОВА
середа, 08 Травня 2013 12:45 | Переглядів: 857