Новини
Спогади
У свої 90 років Федору Лаврентійовичу пройти вулицями Василівки вже важко, але іноді так кортить зловити ту павутинку часу, яка розповість про далеке минуле: Радянський Союз — ту велику країну, про розпад якої дуже шкодує, юна-цтво, трудові будні, справжнє кохання та жахливі воєнні дії. Спогади — це дійсно єдина справжня цінність людини, яка рухає вперед життя і допомагає думати про майбутнє. Чепурний будинок у самому центрі Василівки. Все тут додільно зроблено, дійсно трудовими руками і люблячими серцями: доглянуті дерева, квіти. Затишно і приємно.
Я завітала до ветерана саме тоді, коли він чекав на гостей — повинна прийти перукар із центру соціальної допомоги.
— Ось подивишся, який я стану красивий після чарів перукаря, — посміхається щиро і відкрито чоловік. — Але то я жартую, яка вже краса у мої роки?..
А я задивилась: а він дійсно красивий. І подумала: а яким же красенем був у свої молоді роки: високий, статний, великі розумні очі і щира відкрита посмішка.
А народився Федір Лаврентійович Чудновський 26 серпня 1923 р. на хуторі у Михайлівському районі, у селянській родині. Ріс у великій, дружній сім'ї, де були, окрім нього, ще чотири брати і три сестри. З дитинства діти привчалися до праці, знали ціну хлібу, жаліли батьків, і тому завжди старалися допомогти. А ще — прагнули до знань. Пам’ятає, як завжди поспішав до школи, що була за кілька кілометрів від хутора: і в дощ, і в сніг. Одного разу по дорозі дуже змерз, тож ледве відігріли вчителі.
Федір дуже любив читати. І до сьогодні пам’ятає вірші зі школи (бо завжди вчив їх залюбки), основні закони фізики. А потім все життя удосконалювався, завжди читав прогресивні журнали, бо переконався: знання — то сила, яка служила у професійному зростанні, досягненні бажаної мети.
У Михайлівці закінчив середню школу, вступив до Мелітопольського інституту механізації сільського господарства. Та встиг закінчити лише перший курс. Те страшне слово — війна — зрушило всі плани і мрії, чорним вороном ввірвалося у мирне життя. Що далі? Як будуть батьки? А що з усією родиною? А наскільки довго затягненься той, здається нескінченний бій?..
Війна
Страшні воєнні дії ніколи не стерти з пам'яті.
— Захищати рідну Батьківщину я почав з міста Красноармійськ, що під Сталінградом, — згадує Федір Лаврентійович. — Спочатку був у підготовчому полку, пізніше нас перевезли під Лозову у бойовий батальйон, де командиром був Валентин Варенников. Наші бойові підрозділи звільняли Нікополь, Марганець, всі навколишні міста і села.
У березні 1944 звільнили Одещину. Ті бої були особливо пекучі, бо йшли навколо всього міста, а воно оточене Чорним морем. Одеська земля вся залита кров’ю радянських солдатів, матросів, але не віддали ні п’яді ненависному фашисту. Недаремно Одеса — місто-герой.
Після звільнення Одеси великого перепочинку не було, гнали німця далі. Вночі по тривозі ми пішли на Молдавію. Пам’ятаю бій у районі хутора Бутор, форсували ріку Дністер.
Під містом Катовськ з’єдналися із першим Білоруським фронтом. У пам’яті та мить зустрічі з такими ж солдатами, як ми: обнімаємось, шукаємо земляків, витираємо сльози...
Але таких картинок у спогадах Федора Лаврентійовича набагато менше, ніж тих, що наводять сум.
— Ось на станції Сарни на моїх очах сталася велика трагедія: на поїзд, в якому ми їхали, німці кинули бомбу, і майже третя частина ешелону пішла під откіс, добра половина наших загинула. Тільки-но розмовляв з однополчанином, а через кілька хвилин ... він вже бездиханний.
Ф.Л.Чудновський визволяв Брест, Радом та Варшаву. У 1945-му пішли у наступ на Берлін. Виходячи на річку Одер, в районі Кюстрін зайняли плацдарм. 28 квітня підійшли до Рейх-стагського парку і до 2 травня були в обороні. А потім бої за самий Рейхстаг.
— 9 травня, коли оголосили, що закінчилась війна, стояли, немов вкопані, бо не могли повірити, що все, кінець цим страхіттям, кінець втратам і розпачу. І майже всі плакали, незважаючи на те, що чоловіки, здавалось би, сильні, мужні, сміливі. Але сльози самі котилися і їм не було кінця.
А свій підпис на Рейхстазі боєць залишив: «Федор Чудновский из Запорожья».
...У господаря на згадку є два томи В.Карпова "Генералісимус", та сім томів "Неповторимое" від того, з ким пройшов бойовими шляхами — ці книги особисто від Варенникова, генерала армії, колишнього головнокомандуючого сухопутними військами СРСР, який на-діслав їх однополчанину Чудновському з надписом: "На добрую память и с наилучшими пожеланиями. Искренне генерал армии В.Варенников" в ознаменування Дня Перемоги.
В них представлені двадцяті-сорокові роки життя суспільства; війна, починаючи з Сталінградської битви і закінчуючи штурмом Берліна, битви за Дніпро і Правобережну Україну...
— За що отримали першу бойову нагороду, пам'ятаєте?
— Звичайно. Наша рота першою захопила залізничну станцію при звільненні Одеси. Утримувати важливий плацдарм було не легко. Ось після цього і з'явилась медаль "За відвагу".
Два ордени Червоної Зірки, медалі: «За освобождение Варшавы», «За взятие Берлина», дві нагороди від польського уряду та ще багато відзнак прикрашають груди ветерана.
Службу боєць завершив аж 7 грудня сорок шостого, бо після перемоги продовжував служити у Німеччині на прикордонній заставі.
поклик
Повернувшись додому, влаштувався на роботу будівельником. І попри все, думав про навчання, бо жага знати більше ніколи не залишала Федора Лаврентійовича. Вступив на заочне відділення Київського будівельного інституту, бо вже зрозумів: будувати — то його.
Молодого дипломованого спеціаліста направили на роботу в Чернівецьку область. А там відразу примітили його сумлінність, відповідальність, оту бойову спритність і обов’язковість: сказав — зробив. І вже незабаром Федір Чудновський очолив дільницю по будівництву залізниці та мостів. Той час теж згадує завжди з присмаком і гідності, і смутку. Важкувато було, адже справа фактично нова, але те, що бачив результати своєї праці — то гідність і гордість. А ще — велике почуття задоволення від зробленого і від того, що займається дійсно улюбленою справою, що залишить після себе добрий слід.
Повернувшись додому, не зрадив будівельній професії: працював виконробом, начальником будівельної дільниці. Мужні, міцні руки, що так звикли до тяжкої роботи, знов без спочинку працюють на користь людям, будують цехи Василівської взуттєвої фабрики, авторемзаводу, хлібокомбінату, комбікормового заводу, житлові будинки, облаштовують залізничний вокзал, Василівську та Кам'янську школи-інтернати... А скільки адміністративних будівель звів колектив його дільниці! Та хіба перелічиш все, чому віддав свої старання Федір Чудновський!
Відповідальність, неабиякі організаторські здібності, вміння спрямувати колектив на якісну і оперативну роботу — це слугувало йому як керівнику виробництва, розуміння проблем кожного допомагало як людині-начальнику. Його щиро шанують колишні колеги, завжди вклоняються при зустрічі, вітають і зичать доброго здоров’ячка.
любов
Кохання не можна запланувати, воно не буває з примусу. Це надзвичайно тонке почуття, яке може зруйнувати необережне слово, погляд. Воно вривається в життя раптово, навіть коли не чекаєш, навіть тоді, коли, здається, що це тобі не потрібно. Кохання — це те, що облагороджує людину, робить її кращою.
Зі своєю коханою жінкою Федір Лаврентійович познайомився у Михайлівці.
— Коли я вперше побачив її, відразу зрозумів: то моя доля. Запала в душу з першого разу. Вона йшла з роботи, така ніжна, маленька, гарна, наче та ластівка. Звернув увагу і більше вже в інший бік не дивився. Так мені захотілося з нею познайомитися, подружити, дізнатися про неї побільше. І сьогодні пам’ятаю: підійшов, запропонував пройти разом. Вона відгукнулась. То були незабутні хвилини радості. Так і склалося в житті. Раніше ж зустрічі-побачення були зовсім іншими, ніж нині. Ми дуже цінували кожен погляд, кожен поцілунок, та навіть дотик один до одного.
Прожили ми разом 50 років та 4 місяці в любові і добробуті, як то кажуть «душа в душу». Завжди шанував свою Олександру Василівну. А вона ж у мене дійсно розумницею була: і господиня відмінна, і мама наших сина та доньки неперевершена, і на своїй роботі, а працювала бухгалтером, у шані була, і серед людей завжди гідно трималася.
Взаємоповага та взаємодопомога — ось головний чинник їхніх стосунків. Важко пережив втрату дружини Федір Лаврентійович, щемить серце від того болю і до сьогодні. Але зігрівають його донька, син, четверо онуків. Вони дуже гордяться главою своєї родини.
А у день ювілею до Федора Лаврентійовича завітали багато гостей. Донька Наталія щедро накрила стіл, наготувала багато смакоти, і перший оцінювач цього — батько, який за приклад у всьому. Вітали ювіляра надійні і вірні друзі, представники влади, міської і районної ветеранської організацій, працівники ЦКД. А Володимир Мажура та Олег Симоненко радували піснями. Всі разом затягли воєнних, а очі ветерана мимоволі заблищали слізьми...
Дар’я Лебеденко
студентка КПУ
п'ятниця, 06 Вересня 2013 16:10 | Переглядів: 720