Новини
70 років...немов один день
5 жовтня 1941 року для жителів с. Янчекрак (так називалося с. Кам'янське до 3 травня 1945 року) стало одним з найтрагічніших днів — у мирне життя увірвалася війна. Гітлерівці захопили село. І почалися роки страху, болю, боротьби за життя і свободу. Першими жертвами фашистів стали голова сільської ради комуніст Ф.Г. Пономар, колгоспний активіст А.О. Михайленко, вчитель П.Я. Кудрявцев, бухгалтер А.Г. Ведмідь.
Всього було розстріляно 25 людей. Два роки окупації вороги грабували артільні господарства, вивезли 400 голів худоби, багато техніки… Гнали на каторжні роботи і сільську молодь: 145 юнаків та дівчат потрапили у рабство до фашистів.
Багато мешканців села не могли миритися з гітлерівцями, тож уникали мобілізації на каторжні роботи до Німеччини, тікали в плавні, саботували сільськогосподарські роботи, надавали допомогу партизанам. Незважаючи на смертельну небезпеку, вони всіляко допомагали полоненим червоноармійцям, яких гнали через село. Місцеві жителі Г.Н. Мовчан і Д.Л. Сапа збирали для них одяг, К.Ю. Павленко, Н.В. Бут, Ф.М. Сапа, М.К. Колінько та інші під час зупинки військовополонених на ночівлю організували кілька втеч.
Майже 8 годин точилися бої за визволення села. І хоча на війні люди звикають постійно бачити горе і смерть, в їхніх серцях щоразу щемів пекучий біль, і кожен солдат в думках ринув до рідної домівки.
Здавалося, цей жах не закінчиться ніколи, але довгоочікуваний День визволення настав — 14 жовтня 1943 року частини 59-ї дивізії 3-ї гвардійської армії (командуючий двічі Герой Радянського Союзу генерал-лейтенант Д.Д. Лелюшенко) зламали опір фашистів, що намагалися утриматися на правому березі річки Янчекрак, і штурмом оволоділи селом.
У тих боях відзначилися розвідники під командуванням Героя Радянського Союзу капітана В.Н. Бахирєва. Вони вийшли в тил фашистам і, підпаливши міст через річку, відрізали ворогові шлях до відступу. Всього у боях за визволення села загинуло 70 мужніх воїнів Червоної Армії.
Відступаючи, гітлерівці намагалися погнати з собою населення, але всі, хто міг, сховалися у плавнях, а коли повернулися, — побачили попіл та згарища: фашисти спалили всі громадські і більшість житлових будинків. Загальна сума збитків, завданих селу окупантами, перевищила 31 мілійон карбованців.
Після звільнення села з евакуації сюди почали повертатися колгоспники. Активісти Є.М. Соколова, І.Ю. Адаменко та інші стали організаторами відбудови артілей. Держава допомогла посівним матеріалом, і вже восени 1943 року кам'янські поля були засіяні озимою пшеницею та житом. Люди працювали самовіддано, один за трьох. Приклад трудового героїзму подавали дружина фронтовика, мати семи дітей К.М. Гордієнко, колгоспники М.Г. Сапа і С.І. Кириченко та інші.
Прикладом воєнної доблесті, мужності та витримки були і є віддані своїй Батьківщині воїни, серед яких не тільки чоловіки, а й жінки. Не побоялася війни і Олександра Іванівна Безугла (на знімку), яка сміливо зустрілася з нею віч-на-віч. Тоді, у роковому 41-му, вона закінчила 9 клас. У випускному класі завзято почала вивчати медичну справу, щоб бути у нагоді у такий нелегкий час. Через рік юна дівчина добровільно звернулася до райвійськкомату, звідки її направили на війну.
У 1943 році, просуваючись з боями від Ростова до Мелітополя, Олександра Іванівна була інструктором і брала участь у звільненні Запорізької землі, а 29 жовтня одержала свою першу нагороду — медаль "За бойові заслуги". Не злякали дівчину вибухи бомб, свист ворожих куль, смерть, яка, здавалося, тоді дихала чи не кожному бійцю у спину. Олександра вистояла і не відступилася від своєї мрії — здобути мир, тож дійшла до самої Німеччини. Була учасником однієї з вирішальних історичних битв за Берлін.
Олександра Безугла демобілізувалася у званні старшого сержанта артилерійської служби, а нині вона підполковник. Сьогодні смілива героїня на заслуженому відпочинку і про часи доблесних подвигів розповідає вже новому поколінню, заради якого вона, як і мільйони інших воїнів, відчайдушно боролася.
Мріяв про мирне життя, про свободу для свого народу, села і Володимир Плохой. Підступаючи у 43-му до рідного Кам'янського, його серце завмирало: він боротиметься до останнього подиху, зробить все, щоб звільнити свою маленьку батьківщину, щоб мати змогу ще хоч раз міцно обійняти свою дружину Марію та донечку. І якраз на Свято Покрови разом із своїми фронтовими побратимами він вступив у село. І тільки стихли бої, мерщій кинувся до своєї оселі з надією зустріти найрідніших людей, з якими попрощався ще у червні 1941-го. Паніка охопила солдата, коли на місці рідної хати він побачив згарище. Мовчки постояв, витер сльози, а потім написав на обгорілій стіні: "Я був тут 14 жовтня і пішов далі бити ворога. Прощавайте. Володя". Не знав тоді боєць, що його рідні знаходяться зовсім близько, у плавнях.
Та його бойовий шлях продовжувався: Володимир визволяв рідну Україну, Чехію, Словенію, дійшов до Берліна. В одному з боїв був тяжко поранений і відправлений до госпіталю, де і зустрів свого односельчанина Федора Титовича Вайла, який згодом приніс у родину Плохого звістку, що Володимир живий і скоро повернеться додому. Це сталося у лютому 1946 року.
Війна закінчилася, потрібно було піднімати село з руїн. І тоді колишній снайпер дав собі слово, що обере найбільш мирну професію — будівельника. Не одну хату допоміг збудувати односельчанам. Нині його вже немає з нами, але він та інші люди, які загинули, захищаючи рідну землю, вічно залишаться у нашій пам'яті.
числі тих, хто присвятив себе післявоєнній відбудові, віддано працював на благо свого села та країни, Володимир Максимович Келембет (на знімку). Протягом всієї війни зовсім юним хлопчаком він трудився разом з іншими селянами на полях колгоспу, а після звільнення Кам'янського від гітлерівців був направлений на курси трактористів. Закінчивши курси, продовжив працювати у рідному колгоспі "Заповіт Леніна". З 1964 року очолював тракторну бригаду № 2. Після виходу на пенсію ще 11 років трудився на мехтоку. Декілька років був депутатом сільської ради.
Сьогодні його серце гріють рідні люди: дві дочки, троє онуків та п'ятеро правнуків. Вони шанують свого дідуся і пишаються ним. Поважають Володимира Максимовича і в селі, адже він істинний герой праці, що підтверджують його численні нагороди: медаль "Ветеран праці", ордени "Знак Пошани" та Трудового Червоного Прапора, а у 1990 році йому присвоїли почесне звання заслуженого працівника сільського господарства.
Таких людей у нашому селі багато. На жаль, не всі сьогодні разом з нами, але вони навіки залишилися у пам'яті сільчан, в історії нашого району. Ми щиро вдячні їм за їхні трудові та ратні подвиги, за мирне небо над головою, за спокійне життя.
З нагоди 70-річчя визволення села від німецько-фашистських загарбників від усієї душі вітаю всіх жителів Кам'янського. Бажаю міцного здоров'я, злагоди, миру, благополуччя, взаєморозуміння та достатку у ваших сім'ях.
Тамара Беспальченко
голова ради ветеранів с. Кам'янське
п'ятниця, 11 Жовтня 2013 15:47 | Переглядів: 757