Новини
Хлопчаки і дівчатка воєнної пори
Гірка їм дісталася доля: голод, холод, сирітство... Ось у згадках сумний листоноша і матуся, що голосить на весь двір та причитає, пригортаючи до грудей своїх підлітків: «ой дітки, сироти ж ви мої». А ще — непосильна, недитяча праця на рівні з дорослими біля верстата, у полі, саду — вони пасли свиней, засипали у сівалки, найменші — носили воду жниварям. А ще — у партизанських загонах вони були завжди під рукою командирів і досить часто виконували відповідальні завдання.
А ще — скільки їх вивезли з України прислужувати німецьким панянкам, трудитися на їхніх заводах та фабриках... Діти війни... Яків Тимофійович Попов, який народився у 1928 р. в с. Червоний шахтар Харківської області, у страшну криваву війну поринув 15-літнім хлопчаком: у серпні 1943 р. під час бомбардування була розбита рідна хата, загинула мати. Хлопець залишився з двома старшими сестрами. Згодом їх евакуювали до Ворошиловградської області, де знаходився шпиталь № 3321. Сестер забрали санітарками, а Якова — підсобним робочим.
Звикати до цього було страшно і лячно. Всюди кров, стони молодих солдат… Хлопець підносив пораненим судно, їжу, годував їх, прав бинти...
— Оскільки ми йшли за фронтом, то постійно підбирали й приймали поранених, переносили їх до вагонів, — згадує Яків Тимофійович. — Пересувний шпиталь направлявся на Дніпропетровськ, Житомир, Новоград-Волинський, Львів, звідти — на Угорщину і вже у Кечкеметі ми нарешті зустріли Велику Перемогу.
Шпиталь закінчив свій маршрут у Одесі, де в серпні 1945 р. його розформували, працівників демобілізували. І почалося нове, мирне життя… 17 річний юнак завершив навчання у школі та вступив до сільськогосподарського технікуму. В березні 1950 р. його призвали на службу в армію, в 11 Гвардійську танкову дивізію при окремому батальйоні 211 пересувних засобів зв'язку.
А далі — строкатий трудовий шлях. На заслужений відпочинок трудівник пішов з водоканалу.
Ніна Євдокимівна Кушнір. Життєвий шлях розпочався у День сміху — 1 квітня 1924 р. Та доля підготувала жінці не зовсім веселі моменти. Дитинство, юність, навчання у школі, а потім робота у місцевому колгоспі - начебто все йшло як треба… Але у безхмарне буття радянського народу вторглася війна.
У вирії жорстоких боїв, смертей та страху, фашисти вигадали ще більш ганебне зло — вивозили молодь на рабські роботи до своєї країни. Не уникла цього і Ніна Євдокимівна.
— 3 травня 1943 р. німці примусом збирали молодь і підводами везли до Михайлівки. Звідти — у товарний ешелон і відправляли у Німеччину. Ми, зморені в закритих, душних й темних вагонах, не могли навіть усвідомити скільки днів нас везли на чужину, — з болем і сльозами на очах говорить Ніна Кушнір. — А як защеміло серце і здавило у грудях, коли нас вистроїли у шеренгу і почали відбирати, як товар. Я потрапила в Нойдорф і пропрацювала там з травня 1943 по березень 1944 р. Звільнившись, ми пішки йшли ворожою країною на пересильний пункт, де нас забрали у шпиталь.
Яке то було щастя для Ніни Євдокимівни бути серед своїх, працювати у шпиталі санітаркою, допомагати пораненим солдатам…
Ще рік після війни дівчині довелося пропрацювати у Вені, на станції, звідки військових відправляли додому.
Вдома Ніна Кушнір присвятила себе медичній справі, працювала у Василівській лікарні, а потім — у сільгосптехніці. На заслужений відпочинок вийшла у 1979 р.
Тамара Микитівна Кобзар народилася в Кременчуці у родині міліціонера. У 1933 році її батька перевели начальником міліції у Василівку, тож тут пройшла уся її юність. Смілива, загартована та безстрашна дівчина з початком війни не розгубилася і у 1942 р. разом зі своїм молодшим братом добровольцями поїхали на фронт.
Дорогами війни з радянськими військами худенька і маленька Тома пройшла від Василівки до Австрії. На першому Українському фронті була зв'язковою, закінчила курси снайперів. У 1943 р. від розриву снаряду отримала чотири поранення, контузію і доставлена у шпиталь м. Ізмаїл.
Наступна сторінка життя Тамари Микитівни почалася з Дунайської флотилії, де вона служила до 1947 р. Будучи санінструктором, разом з медсестрами підбирала поранених солдат на суші і на катерах переправляла у шпиталь. У 1945 р. у Будапешті, коли працювала операційною сестрою, познайомилася з ад'ютантом командуючого віце-адмірала Холостякова Григорієм. Він був здоровим, гарним і бойовим хлопцем, тож одразу зачарував серце дівчини. Так народилася морська родина. Згодом з'явився первісток — синочок.
Демобілізувались у 1948 р. Народила ще одного сина.
У мирний час всю свою енергію, знання і сили віддала мужня жінка роботі у ЦРЛ, де пропрацювала 50 років. Двох своїх синів виховали підполковниками, які пройшли локальні війни у В'єтнамі та Афганістані.
На жаль, залишилися без своєї другої половинки, але Тамара Кобзар тримається, бо характер має, загартований боями і горем. Так тримати, шановна Тамаро Микитівно.
Павло Олексійович Губа на війну пішов 17-річним юнаком після звільнення рідного краю. Молодого солдата почали навчати усім необхідним навичкам та умінням.
— Збірний пункт знаходився у Оріхові, — розповідає Павло Олексійович. — В "учебці" нас готували на фронт і навчали саперній справі. Ми допомагали вантажити поранених на санітарні потяги. Одного разу потрапили під нічне бомбардування: з літаків скинули 10 авіабомб вагою по 100 кілограм. На щастя, з них розірвалася всього одна бомба, а решта - "мовчали". Я та ще двоє саперів повинні були з'ясувати у чому причина і були вражені, коли у одній із бомб знайшли записку від німецьких комуністів. Вони прохали передати усім, що вони також воюють проти фашизму і що скинуті бомби без вибухівки.
Ті солдати, яких не відправили на фронт, залишились знищувати німецький штаб на о. Хортиця. Там Павло Олексійович отримав своє перше бойове поранення.
— Після цього мене повернули продовжувати навчатися саперній справі. Це була дуже серйозна і відповідальна робота. Нас розділили по району розміновувати поля і техніку, треба ж було вирощувати хліб! З полів від с. Широке до Грозово, П'ятихаток, Щербаків та Павлівки міни витягували голими руками. Так назбирали їх близько 6 тисяч. Необережний рух міг призвести до непоправної трагедії, і, на жаль, вони таки траплялися. При розмінуванні загинуло чимало молодих хлопців: Г. Мироненко, І. Запара, П. Біда, В. Грушко, В. Опанасенко, Детюк, брати Маковози… Одного разу підірвався й я, та Бог відвів від мене біду, тож я отримав друге поранення.
Перемогу юний сапер зустрічав у шпиталі і здавалося ця новина була дієвішою за будь-які ліки. Одужавши, Павло Олексійович продовжив службу у військово-морському флоті у Севастополі, Балаклаві, Феодосії, у гірничо-десантній морській дивізії.
За відмінне виконання військових завдань був удостоєний честі сфотографуватися під бойовим знам'ям "За нашу Радянську Батьківщину". В 1951 році був демобілізований у званні капітан.
Петро Іванович Голуб призваний на війну на рік раніше за Олексія Павловича. Молодих бійців одразу задіяли у супроводженні худоби. Та це, начебто мирне заняття, виявилося досить небезпечним, тож не раз хлопці потрапляли під ворожий обстріл. Досягнувши повноліття Петра Івановича призвали служити своїй Батьківшині вже офіційно. Два місяці хлопець проходив курс молодого бійця.
— Нас одягли, у що було і відправили на залізну дорогу до станції "Софіївка", а далі в м. Дербент на воєнізований залізничний будзагін. За фронтом, за кожним відвойованим кілометром йшло відновлення народного господарства, зв'язків, доріг, залізниці, - згадує ветеран.
Довгоочікувану Перемогу Петро Голуб святкував далеко від Батьківщини - у Дагестані. Демобілізований рядовим. За призивом комсомолу будував Північно-Кримський канал. Після будівництва каналу, працював електриком у РЕМі та в РПС на підстанції. Одружився на фронтовичці - Лідії Сергіївні, яка брала участь у звільненні нашого району.
Сьогодні цих людей, яких доля випробувала у найжорстокіших умовах, не втратили своєї людяності, любові до життя, до своєї країни. Їхні серця зігрівають діти, онуки й правнуки, повага людей… І хоч їхнє героїчне життя було дійсно дуже складним, але вони раді, що прожили не марно, що були частиною великої історії великої країни, яку вони визволяли, піднімали з руїн, що вони творили майбутнє…
Лідія СЛОБОДЯН
голова ветеранської організації м. Василівка.
п'ятниця, 25 Жовтня 2013 09:09 | Переглядів: 630