ВАСИЛІВСЬКА РАЙОННА РАДА
ЗАПОРІЗЬКОЇ ОБЛАСТІ

Валентинко, принеси всім щастя!

В День Святого Валентина всі закохані дарують одне одному радість, тепло і кохання. Що ж за свято таке? Свято закоханих відзначається 14 лютого в Європі з XIII століття, у США — з 1777 року, в Україні — з початку 1990-х років. Але чому все-таки це свято закоханих? Англійці, наприклад, вважають, що з 14 лютого природа робить поворот до весни, і в птахів починається сезон шлюбних ігор. Навіть стара англійська приказка говорить: "У день святого Валентина всі птахи у небі з'єднуються парами".

За однією з версій, День Святого Валентина міг бути названий на честь Валентина з Риму, який відмовився слідувати забороні імператора Клавдія Другого на християнство. Коли святого Валентина ув'язнили, діти передавали йому записки через грати. Перед своєю стратою, 14 лютого, він написав записку доньці тюремника, в яку він закохався, і підписав він її "Від твого Валентина".

За іншою версією, День Святого Валентина міг бути названий на честь Валентина з Терні, священика, який поєднував шлюбом римських солдатів проти волі імператора Клавдія Другого. Він був заарештований і страчений 14 лютого 269 року нашої ери. Кажуть, що мигдальне дерево, яке росло біля його могили, розквітло рожевими квітами, а всі птахи в окрузі вибрали собі пари. З того часу закоханих стали називати "голубки" або "закохані пташки".

Найпоширенішими символами свята всіх закоханих і нині є воркуючі голубки, сердечка і Амур. У День Святого Валентина традиційно проводяться любовні ворожіння. Дівчата і хлопці збираються разом, пишуть на листочках імена. Потім папірці кидають в глечик. Після цього кожен витягає по одному папірцю і читає ім'я. Яке ім'я випало — той і суджений.

Нині до Дня закоханих у продажу з'являється безліч вітальних листівок, які називаються валентинками. Їх, як правило, пропонують у великій різноманітності — від простих, зі зворушливими зображеннями, до музичних. А сотню років тому валентинки прикрашалися золотом і мереживами.

До речі, за кількістю проданих вітальних листівок День Святого Валентина займає друге місце після Різдва.

Приблизно один мільярд "валентинок" розсилається по всьому світу щороку, а на Різдво люди отримують близько 2,6 мільярда листівок.

У кожній країні це свято має свої звичаї. Наприклад, в Італії своїм коханим у подарунок підносять солодощі — цукерки, торти і шоколад, прикрашені сердечками і голубками. Італійці цей день так і називають — солодкий день.

У Франції кожен поважаючий себе закоханий чоловік повинен подарувати своїй коханій людині любовне послання у формі вірша.

Фіни вважають, що найголовніше — подарунок у вигляді серця. При чому такі подарунки дарують не тільки половинкам, але й родичам — наприклад, мамам.

Цікавий факт: у 2010 році в Мехіко був побитий світовий рекорд з наймасовішого в світі поцілунку, в якому взяла участь чомусь непарна кількість чоловік (39 897).

І, найперше, — Валентинам!

У місті гірників багато талановитих та шанованих людей, відомих за межами району. Один із них — редактор місцевого радіо, громадський діяч, голова міської організації ветеранів і просто хороша, добра душею людина — Валентин Зборовський. Незважаючи на зайнятість та напружений графік (саме готувався до заходу вшанування воїнів-афганців), Валентин Іванович все ж знайшов хвилинку для редакції і залюбки розповів про свій життєвий шлях.

Народився на Житомирщині у селищі Біла Криниця у День Перемоги, але у свідоцтві дату народження записали 10 травня. Батьки, які працювали на скляному заводі, дуже хотіли, аби першим був син. Коли на світ з'явився хлопчик, всі відзначили: "Ой, який здоровенький!", тож і назвали хлопця Валентином, що у перекладі з латинської означає — сильний, здоровий. У Валентина Івановича є ще дві сестри — близнюки — Галина та Тетяна.

— Мої сестри дуже гарні! — говорить Валентин Іванович. — Завжди були однаково вдягнені, у школі одна за одну відповідали на уроках, тож якщо хтось із них заробляв п'ятірку чи двійку, то оці-нку у журнал ставили обом, адже вчителі часто не розпізнавали дівчат. А я дивувався, як це так, бо для мене розпізнати їх — не проблема.

Після школи Валентин навчався в училищі на електромонтера, бо у рідних Білих Криницях шанували робочі професії. Та робота електрика була не до душі юному романтику — його манив світ мистецтва, до якого у Валентина неабиякий хист. Змалечку брав активну участь у всіх шкільних та селищних заходах, художній самодіяльності, відвідував акробатичний гурток, грав у духовому оркестрі, тож після служби в армії вступив до Київського інституту культури ім. О. Корнійчука. Опановував професію режисера.

— На диво, досить легко пройшов вступні іспити. Навчатися було цікаво. До речі, на одному курсі зі мною навчався Михайло Поплавський. Моїм викладачем був народний артист України, справжній корифей української сцени Володимир Скляренко, тож школа, яку пройшов в інституті, — хороша! Мені пророкували навчання в аспірантурі, запрошували в театр, але для мене завжди найважливішою була сім'я.

Валентин одружився на своїй одногрупниці Ніні — прекрасній актрисі та режисері. У них народилися дві доньки: меншеньку молоді батьки назвали Валентиною. Через житлове питання родина Зборовських переїхала до новонародженого міста гірників — Дніпрорудне.

Тут Валентин Іванович працював у у ПК "Гірник", культурно-спортивному комплексі заводу "БОМ", Будинку піонерів. Згодом його запрошують на місцеве радіо, якому і присвятив 20 років життя, до сьогодні продовжує радувати дніпрорудненців та мешканців району своїм позитивом, доброзичливістю, приємним голосом.

— На радіо я і редактор, і ведучий, і журналіст та оператор, а минулого року мене обрали головою міської організації ветеранів. Окрім того, веду різноманітні заходи та концерти, які проходять у Дніпрорудному. Майже 30 років, скільки я мешкаю у місті, постійно веду мітинги на День Перемоги. Мій батько у роки Великої Вітчизняної воював на І Українському фронті, тож такі заходи я намагаюся проводити, ніби для нього: щиро і від усієї душі.

— Як вам вдається все встигати?

Відповідає з посмішкою:

— Це моє життя! Я завжди думаю: якщо я можу це зробити, то чому б і не зробити. Хто, як не я? Як кажуть: "Одні люди котять цей світ, інші біжать і кричать, куди він котиться", тож намагаюсь завжди бути у першій категорії.

Захоплюється Валентин Зборовський поезією: вірші любить і почитати, і писати, в основному для себе та своїх близьких. Радість приносять робота на землі, квіти та тварини. Воістину щасливим Валентина Івановича роблять діти та онуки, яких він дуже любить.

— Старша онучка повинна отримати паспорт, а меншенька ходить у перший клас, — пишається онучками дідусь. — На жаль, зустрічаємося не так часто, як хотілося, адже діти мешкають у Запоріжжі, та і я постійно зайнятий: то концерт, то радіо, то громадська робота… Але зв'язок тримаємо тісний…

Рідні теж гордяться своїм батьком та дідусем, адже він — шанована у місті людина, талановитий артист, відданий своїй улюбленій справі, щирий і відкритий. Валентин Іванович нагороджений відзнакою "Відмінник культпросвітроботи" та нагрудними знаками лауреата І та ІІІ Всесоюзного фестивалю художньої самодіяльності. Своє натхнення Валентин Зборовський черпає від любові до людей і тим самим надихає їх, своє місто, наш прекрасний район. А ще вірить: саме ім’я Валентин допомогло йому у житті стати самодостатнім, сильним духом, дійти до своєї мети.

Директора КЗ "Василівська централізована бібліотечна система" Валентину Усову у районі знають чимало людей, адже 40 років своєї трудової діяльності вона присвятила роботі з книгами та шанувальниками художнього слова.

Близько 35 років Валентина Федорівна очолює колектив. Нині під її началом працюють понад 50 бібліотечних працівників району, які гідно несуть почесне звання "бібліотекар" і завжди радо зустрінуть, порадять прочитати необхідну книгу, поведуть у світ нового і непізнаного.

Самі ж колеги Валентини Федорівни щиро говорять, що рівняються на свого лідера, адже до всіх її професійних якостей додаються і такі важливі людські чесноти, як доброта, турбота, людяність, чуйність… З іншого боку, серйозність і зібраність роблять її організованим і умілим керівником. "Можливо, — говорять колеги, — не останню роль у цьому відіграло її ім’я "Валентина…"

Пишається своїм ім’ям, дуже ним задоволена й сама Валентина Федорівна. Вона завдячує рідному братові за те, що при її народженні саме він наполіг, аби батьки так назвали сестру.

— Братові подобалася су-сідська дівчинка Валя, — з посмішкою розповідає Валентина Федорівна, — напевно, йому хотілося аби це ім’я частіше звучало навкруги, то ж він мене так і назвав.

— Для Вас і Вашої родини День святого Валентина свято, присвячене більше Вам як Валентині чи всім членам сім’ї?

— Ми його відзначаємо як День закоханих. Даруємо невеличкі подарунки, солодощі другій половинці, дітям, онукам. Хороше свято.

— Дехто вважає його молодіжним…

— Як кажуть російською: "Любви все возрасты покорны". Тож, якщо вдалося зберегти це велике почуття і через 20-30 років спільного життя — то велике щастя. Чому ж не влаштувати з цього приводу невеличке свято? Не так багато у нас таких дат. А коли за святковим столом поряд з люблячими батьками збираються ще й діти, — це прекрасно! Мені б хотілося до кінця своїх днів бути зігрітою любов’ю рідних людей.

— Що для вас любов?

— Перш за все, — це щире, велике почуття. Говорять, з роками у подружніх пар воно минає, перетворюється на звичку, просто почуття поваги… Не знаю. Мабуть, мені пощастило, оскільки, проживши з чоловіком вже майже 40 років, я все ще його люблю і відчуваю взаємність. Для мене це важливо. Від усього серця зичу кожному кохати і бути коханими незалежно від імені. А у День святого Валентина обов’зково скажіть про свої почуття близьким людям, подаруйте їм частинку свого серця. Нехай і у вигляді "валентинки".