Новини
«Ми будем вічно пам’ятати і вам забути не дамо»
Минає 25 річниця з того часу, коли останній радянський солдат покинув багатостраждальну землю Афганістану, коли припинилася безглузда, жорстока війна за участю радянських солдатів, наших громадян і земляків. Це день пам'яті тих бійців, які, виконуючи свій військовий обов'язок і присягу, воювали, гинули на чужині, яких так і не дочекалися їх батьки, дружини, діти і кохані.
Сьогодні ми вшановуємо і тих, хто пройшов горнило Афганістану і повернувся додому з пораненим тілом і душею, але живим.
До цієї когорти бійців належать і голови Василівського та Дніпрорудненського міських осередків Української Спілки ветеранів Афганістану Юрій Миколайович Притула і Олександр Вікторович Величко. Саме з ними напередодні 25-ї річниці виводення військ ми зустрілися, щоб дізнатися про те, чим живуть нині наші "афганці".
— Юрію Миколайовичу, розкажіть про головні напрямки роботи вашої організації.
— До складу організації входять воїниафганці не лише Василівки, а й прилеглих сіл. Мета у нас одна — підтримувати один одного, надавати допомогу сім’ям загиблих воїнів, відстоювати соціальні питання, інформувати людей про законодавчі зміни, які стосуються воїнів-інтернаціоналістів. Сьогодні в районі нараховується близько 400 учасників локальних війн, з яких 209 пройшли Афган. Середній вік цих людей в межах від 47 до 60 років. За статистикою, кожен шостий афганець помер вже після війни. Тож, як ви самі розумієте, нагальною залишається проблема оздоровлення, яка і раніше гостро стояла, а з віком — тим більше.
— В яких санаторних закладах мають можливість оздоровлюватися учасники бойових дій і наскільки проблематично (чи навпаки) отримати путівку у санаторій? Чи створені там належні умови?
— Учасники локальних війн за медичними показниками можуть отримати путівку на санаторно-курортне лікування через УСЗН — це санаторії Криму, Бердянська, а також оздоровлюватися у нашому регіоні — у санаторних закладах на Великому Лузі та проходити курси лікування в обласній лікарні, де для даної категорії осіб передбачені госпітальні палати. Є також госпіталь під Києвом "Лісова поляна". Госпіталь чудовий, але для "афганців" із Запорізької області (та ще декількох областей) там практично не створені належні умови. Наші палати не відремонтовані, меблі зношені, побутові умови жахливі. І це при тому, що поруч (наприклад, з Донецької, Луганської областей) комфортні кімнати з усіма зручностями. Про це, звісно, подбало керівництво їхніх регіонів.
— Як вирішуватимете проблему?
— У кожному районі Запорізької області представники спілок ветеранів Афганістану вже звернулися до керів-ників райдержадміністрацій з проханням виділити до кінця лютого хоча б по 2000 грн. Кошти ми направимо в обласну Спілку ветеранів Афганістану, а звідти — у Київський госпіталь буде командирована бригада наших "афганців" (звісно, спеціалістів по ремонту), які і лікуватимуться, і водночас робитимуть ремонт у палатах, закріплених за нашим регіоном.
— У навчальних закладах проходять уроки мужності, на які, напевно, запрошують і вас з товаришами-афганцями. Як, на ваш погляд, налагоджена нині патріотично-виховна робота у школах? Чи знають діти про Афган?
— Як це не боляче, але, на жаль, більшість учнів навіть не знає, де на карті знаходиться Афганістан, скільки років тривала війна і що це була за війна… Звісно, ми зустрічаємося з дітьми, ділимося спогадими.
Побували на виховних годинах і у цьому році. Але хотілося б, щоб у школах були облаштовані куточки пам’яті воїнів-інтернаціоналістів, куди б міг прийти клас і разом із вчителем та учасником бойових дій провести там урок з наочним матеріалом (фотостенди, солдатське обмундирування, нагороди…). Свого часу в одну із шкіл я вже передавав особисті фото, комплекти форми, та інше, але вчитель, який за-ймався цією роботою, вже пішов із життя. Сьогодні всі ті матеріали передали до музею. Я не кажу, що патріотичне виховання не проводиться, але ж воно має "зачепити" серце дитини, викликати в ньому почуття гордості за свій народ, прагнення захищати свою країну.
— Юрію Миколайовичу, розкажіть, як ви потрапили до Афгану?
— Коли у 1982 році я закінчив школу, то вирішив поступати у Тбіліське артилерійське командне училище, яке закінчив у 1986 році. Тоді ж був направлений для проходження служби у прикордонні війська КДБ СРСР у десантно-штурмову групу 47-го прикордонного загону (на кордоні з Афганістаном). Я командував взводом (27 бійців). Виконували ми важливі завдання спецпризначення (з ліквідації банд душманів, їхніх ватажків, караванів тощо). Основне місце дислокації загону було у Союзі, а на завдання нас перекидали у гарячі точки. Наприклад, від розвідки надходить інформація, що планується провокація, душмани будуть обстрілювати якийсь населений пункт, і тоді наша група по тривозі вилітає на вказане місце і відтісняє або ліквідує противника.
— Вас, напевно, не раз запитували про бойові нагороди. Розкажіть, будь ласка, про деякі з них?
— Орден Червоної Зірки та орден "За службу Батьківщині у Збройних Силах СРСР" ІІІ ступеня, медалі "За відвагу", "За бойові заслуги"… Всі перераховувати не буду, це — головні.
— Орден Червоної Зірки — особлива нагорода. За що отримали?
— У 1988 році нашій групі вдалося ліквідувати одну з головних баз душманів, з якої надходило озброєння іншим бандам. З 1979 року радянські військові підрозділи не могли взяти цю вогняну точку противника, оскільки знаходилася вона у специфічному місці — на відкритій пустельній місцевості височіли гори, які візуально утворювали замкнуте коло. Всередині цього кола, ніби у котлі, знаходилося бандитське поселення. Підійти непоміченими туди було просто неможливо. Отож, нашій розвідці спочатку вдалося зробити з вертольоту фотоаеро-зйомку цього об’єкта, а потім ми спланували операцію по його захвату.
Атакували на світанку, коли душмани не очікували нападу. Наші вертольоти сідали просто на їхні вогняні пункти, ніби давили їх, а група захвату вже орієнтувалася на місці. В результаті даної операції не загинув жоден наш солдат, а бандитська база з потужним військовим оснащенням була ліквідована.
Сьогодні я хочу щиро відзначити, що навіть через 25 років після закінчення тієї війни люди пам’ятають і вшановують воїнів-інтернаціоналістів. Тож щиро дякую усім, хто і цього року активно долучився до проведення тематичних заходів, присвячених річниці виведення військ з Афганістану.
Людська пам’ять ніколи не повинна стерти БІЛЬ АФГАНУ, бо це частина історії нашого народу, це пат-ріоти-герої, це заплакані ось вже стільки років очі матерів, які не дочекалися своїх юних синів. Ми будем вічно пам’ятати і вам забути не дамо. Якою б не була оцінка тій війні, на кого б не перекладали вину за втрати радянських бійців, у будь-якому випадку ми зобов’язані цінувати кожного, у чиїй долі був Афганістан. Вони служили своїй Вітчизні вірно!
За плечима Олександра Вікторовича Величка — армійські роки служби в Афгані, куди він потрапив відразу після "учебки". Нині груди учасника бойових дій прикрашають бойові нагороди, серед яких є вища нагорода солдатської доблесті — медаль "За відвагу".
— До складу Дніпрорудненського осередку входять 81 учасник бойових дій в Афганістані та ще близько 18 учасників локальних війн, — розповідає Олександр Вікторович. — Протягом року, по можливості, намагаємося зустрічатися, якщо не всі разом, то окремими групами. Спілкуємося, обмінюємося новинами, згадуємо… А ось 15 лютого — дата особлива. Цього дня якщо і не всі, то більшість обов’язково приходить на зустріч афганців, щоб віддати шану полеглим товаришам, обійняти живих.
Вже традиційно у ці дні ми спілкуємося з учнівською молоддю, беремо участь у тематичних заходах, адже хочемо, аби наші діти, онуки пам’ятали, що була така війна, і у майбутньому не допускали до цього, берегли і цінували мирне життя.
Я гордий тим, що у нашій організації найдостойніші люди, сильні духом, справжній приклад мужності і солдатської хоробрості. 18 учасників бойових дій мають високі бойові нагороди. Наприклад, орденом Червоної Зірки нагороджені Ігор Ісаєв та Олександр Бражко, медаль "За відвагу" мають Степан Богутський, Олександр Мосеєв, груди 11 колишніх воїнів-афганців прикрашає медаль "За бойові заслуги".
Переконаний, люди, які пройшли Афганістан, заслуговують на особливу повагу не лише від свого народу, а й, у першу чергу, від держави. Адже ми виконували свій солдатський обов’язок з вірою в те, що захищаємо південні рубежі Радянського Союзу. Сьогодні ж у ветеранів Афганістану проблем ціла низка, і найгостріше стоять оздоровлення, компенсація за лікування, фінансова підтримка наших осередків.
Ми б хотіли виділяти кошти на підтримку і допомогу сім’ям загиблих воїнів-афганців, але ж такого фонду не маємо. Тому, як це не прикро, рідко буваємо у них в гостях.
Звісно, у день річниці виведення військ із Афганістану разом з представниками міської, районної ради ми знову побуваємо в родинах Парамонових (м. Дніпрорудне), Веселкових (с. Балки), Сердюків (с. Мала Білозерка), де ще живі батьки тих хлопців, які навіки залишилися 18- і 19-річними юнаками… Поклонимося цим людям і від щирого серця знову і знову будемо дякувати їм за таких мужніх дітей…
Так, минуле нас не відпускає. А тому ми будемо і надалі свято берегти те, що залишається усім поколінням у спадок — пам’ять про наших героїв.
п'ятниця, 14 Лютого 2014 13:21 | Переглядів: 520