Новини
Живий у пам'яті...
Мільйони життів забрала Велика Вітчизняна... І за цю велику плату возвеличила безсмертною славою героїв: мужніх, безстрашних, сильних духом людей, яких ми згадуємо з особливою гордістю, честю і повагою. Ціною життя вони здобували свободу, ратними подвигами творили історію, визволяли наші домівки і дарували наступним поколінням можливість народитися та жити.
У когорті безсмертних імен, що вибиті на стелах та братських могилах, які навічно залишилися у серцях рідних і близьких людей, шукав ім'я свого брата, Геннадія Кутузова, В'ячеслав Кутузов. Чоловік, незважаючи на поважний вік, приїхав до Василівки з Чехії. Родина полеглого солдата завжди хотіла побувати на його могилі, щоб вшанувати пам'ять, покласти квіти, сказати всі ті слова, що не встигли сказати раніше, та упевнитися, що Геннадій знайшов спокій, що він не забутий.
В'ячеславу Павловичу допомагали шукати де саме покоїться його брат голова ветеранської організації м. Василівка Лідія Слободян та голова ради інвалідів Збройних Сил Андрій Воскобойник. Звернувшись до ряду служб, з'ясувалося, що визволитель району похований у братській могилі, що у міському парку, а його славетне ім'я вибите на меморіалі пам'яті загиблим воїнам Великої Вітчизняної.
Сльози радості і горя… Неначе зустрілися. Але ж ніколи не побачаться, не потиснуть один одному руку, не обіймуться по-братськи…
Ось яке останнє пристанище знайшов Геннадій, ось за яке місто віддав своє життя, навіки увійшовши в його історію і отримавши вічний спокій…
В'ячеслав Павлович привіз з собою листи та фотографії з сімейного архіву, залюбки розповів редакції про свого брата, про те, якою людиною він був: хорошою, щирою, чесною і мужньою. Саме ці якості змусили хлопця піти на фронт. Він хотів боротися за Батьківщину, за мирне життя, за свою родину. Незважаючи на те, що сім'я мешкала у Казахстані, до якого війна тільки наближалася, Геннадій "по п'ятах" ходив за воєнкомом і таки отримав його "згоду".
У 1942 році хлопця направили навчатися у військове училище. Про навчання, службу, війну часто писав рідним, які тепер зберігають ті листи, як цінну реліквію, і передають її із покоління у покоління.
Про закінчення училища Геннадій написав у листі до батька: "Здали заліки і екзамени. Прийшов з округу наказ, щоб всіх нас випустили молодшими лейтенантами. Тепер сидимо і чекаємо наказу про відправку на фронт. Все, тату, нічого, але щось я боюся. Адже мені доручать керувати мінометним взводом. Можливо, у ньому будуть і «старики», а у мене у самого буває вилазять дитячі витівки. І ось що іще: були б міцні знання. Сам подумай, ми навчалися шість місяців, а у мирний час би — два роки. Сам загинеш, чорт з тобою, але і людей погубиш...".
Добрий душею чоловік завжди переживав про своїх рідних, про бойових товаришів, про своїх друзів, знайомих, земляків, заради яких він так мужньо воював. Для Геннадія поштовий зв'язок з цими людьми був таким же необхідним, як і повітря. З нього він черпав свої сили, життєлюбність, незламний бойовий дух і віру у краще. Дуже радів, коли отримував від них відповідь і дякував за кожен лист. Намагався писати м'якше, аби не засмучувати рідних. І хоч якось підбадьорити: "Мої дорогеньки мамочко, тато… Посилаю вам довідку, що дійсно знаходжуся на фронті. Поки все благополучно. Буває і пісні співаємо. В цілому, що буде далі, не знаю. Великі справи ще попереду. Але які, ніхто не знає... Залишаюся живий і здоровий, чого і вам бажаю".
Заспокоював матусю і коли отримав поранення у ногу, адже знав як вона плаче за ним, як хвилюється, як молить Бога зберегти йому життя: "Мила мамочко, про моє поранення прохаю не хвилюватися. Я вже почав нормально ходити, нога загоюється. Добре тут у нас у шпиталі, відпочиваємо, добре харчуємося. Набираємося нових сил для подальших боїв. Тут багато фруктів: яблук, винограду. Підеш у сад і їси на здоров'я скільки хочеш… Мамочко, мила, тут так тихо і мирно. Але скоро знову у бій за великі справи. Ось якби дожити до весілля-одруження".
Пройшов Геннадій Кутузов і пекельний Сталінград, бої за який були такими кривавими і страшними, що "кров стигла у жилах"…
"Так! Мамо, тепер я побачив і упевнився, що таке Сталінград і підступи до нього. Не можу описати і відобразити, що тут було. Їдеш, і кілометрів 50-60 бачиш тільки ряди підбитих танків і машин. А в самому Сталінграді не впізнаєш, були тут які-небудь вулиці чи ні. Тільки труби стоять та руїни одні. А вечорами, не повіриш, людськими тілами пахне…".
Цей лист із Сталінграда був останнім. На папері крізь роки збереглися краплі крові, що свідчило про короткі перериви у боях, що у кожну вільну хвилинку, секундочку, незважаючи на страшну втому, страх і біль, солдати у думках були з рідними, мріяли про свої домівки і писали, хоч нашвидкуруч, вісточки батькам, коханим, дітям…
Геннадій Павлович витримав "пекельну м'ясорубку" Сталінграда і з боями просувався на захід. Він мужньо визволяв Запорізький край, наш рідний район, Василівку. І саме тут обірвалося його життя.
Батькам Геннадія прийшло таке повідомлення: "Ваш син, командир взводу в/ч 17245 молодший лейтенант Кутузов Геннадій Павлович, в бою за соціалістичну Батьківщину, вірний військовій присязі, проявив геройство і мужність, був убитий 9 жовтня 1943 року, похований в районі села Василівка Запорізької області".
Важко читати ці рядки, а ще важче усвідомити те, що рідного сина, хорошої людини, мужнього солдата вже немає у цьому світі. Але вони знали, що Геннадій герой, що він був частиною великої історії, великої Перемоги і віддав найдорожче недарма.
Шанують своїх визволителів і василівчани, які приносять квіти до меморіалу пам'яті, моляться за вічний спокій солдатів, і безмежно дякують за мирне небо над Василівщиною.
вівторок, 06 Травня 2014 14:45 | Переглядів: 472