Новини
У всякого своя доля і свій шлях широкий…
На його життєвому календарі дев'яноста весна. 1 Травня з великою шаною та гордістю, а можливо, і з певною мірою світлої заздрості, вітатимуть ювіляра рідні, односільчани, друзі… Хоча з друзів, на жаль, залишилися одиниці. Особливо ті, з ким пройшов нелегкі роки війни та післявоєнної відбудови. Скільки часу минуло, а й сьогодні в очах Григорія Павловича Соляника з Тополиного застигають сльози, коли він згадує своє нелегке, голодне дитинство, страшні картини німецької окупації та неволі у концтаборі, понівечені бомбардуванням поля, на яких нині колоситься пшениця, буяють квіти, дзвенить пташиний спів.
Сторінками пам'яті
Гортаючи сторінки сімейного фотоальбому, ветеран затримує погляд на пожовклих від часу знімках своїх батьків…
Татко родом з Балок, але у далекому 1907 році разом зі своїми батьками виїхав до Алтайського краю. Там одружився, там у 1923 році народився Григорій. А ще через два роки родина повернулася на Україну, у с. Шмальки (нині Тополине) Василівського району.
Це був період колективізації. Григорій Павлович пригадує назву одного з перших колгоспів у їхньому селі - "Рівний шлях", а у 1930 утворився ще й колгосп "Вільний шлях", який очолював його батько. Та невдовзі ці два господарства злилися в одне - "Червоне поле", де батько працював полеводом, але ж недовго, бо у 1933 помер. На руках у мами залишилося двоє дітей - Григорій і його сестра. І хоч як бідували, хлопець все ж закінчив 7 класів школи і у 1940-му році пішов на курси трактористів. Працював спочатку на причепі, бо ж ще не виповнилося 18 років, а згодом пересів на трактор.
Війна безжально розтоптала всі мрії і плани юності. Коли ворог приблизився до Запорізького краю, надійшов наказ радянського керівництва евакуювати на схід техніку і худобу з колгоспних ферм. Григорій разом з товаришами також переправляли трактори подалі від лінії фронту. Але, доїхавши до Пологівського району, опинилися у ворожому оточенні. Німці забрали техніку, а людей і худобу завернули додому.
Ще через деякий час поліцаї почали збирати відомості про тих, хто за віком підходить для відправки у Німеччину. Григорію спочатку вдавалося переховуватися, але у 1943-му, все ж таки він разом з земляками був відправлений на примусові роботи.
В одному ешелоні з юнаком їхала і його кохана Марія…
В неволі
У Дрездені, куди прибув потяг, чоловіків відділили окремо від жінок. Григорій потрапив на роботи до вугільних штолень у м. Ессен.
- Я працював нагорі, возив вагонетки з породою, - згадує ветеран. - Робочий день тривав 12 годин (для німців - 8). Годували погано. Умові були нестерпні. Через деякий час разом із земляком з Токмацького району, Сашком, ми вирішили втекти. Оскільки іноді нам дозволялося виходити "у звільнення" до міста, то одного разу ми скористалися нагодою і купили два квитки на потяг (грошима допомогли наші хлопці з шахти). Та на кінцевій станції на нас вже чекали поліцейські з собаками. Особливу увагу оточуючих привертав наш одяг, адже на ньому був розпізнавальний знак у вигляді прямокутника з літерами OST на блакитному тлі (саме через це згодом вихідців з окупованих східних територій стали називати остарбайтерами, тобто східними робітниками - авт.). Вийти з потягу, а потім покинути територію станції було не просто. Вона була обнесена огорожею і всі пасажири мали виходити через одні ворота. Знаючи це, ми з Сашком дивом змогли прослизнути повз цей вихід і втекти.
У місті ми натрапили на наших. Вони виявилися робочими із місцевої трикотажної фабрики і дозволили у них заночувати. Та вночі раптом прийшли поліцаї і нас заарештували. Це була зрада.
А потім, як у жахливому сні: декілька днів у гестапо, а потім - концтабір у м. Люденшайд під красномовною назвою "Собача будка". Це саме те місце, яке сміливо можна було б назвати пеклом. Ми з Сашком потрапили до різних бараків і бачилися рідко. Щодня тяжко працювали, розбираючи завали після бомбардувань. Денна пайка складалася зі шматочка хліба і кип'ятку вранці, миски "баланди" (розварена бруква з листям і іноді шматки нечищеної картоплі) в обід, і шматка хліба і кип"ятка увечері. На ніч двері і вікна у бараках міцно замикали, то ж у разі бомбардування сховатися було нікуди, і ми лише молилися, аби бомба не влучила у наш барак.
Тяжка виснажлива робота, антисанітарія та погане харчування призвели до спалахів інфекційних хвороб. У таборі почав лютувати тиф, який забрав життя мого друга Сашка...
Згодом мене перевели до іншого табору, а працював я на заводі з виробництва алюмінію, де і пробув до самого визволення.
Довга дорога додому
Довгоочікуване визволення для Григорія Павловича і сотень його співвітчизників настало 6 Травня 1945 року. Їх звільнили союзники - американські війська. Та це ще не була дорога додому. Як розповідає ветеран, спочатку усіх, хто був на примусових роботах, звезли на збірний пункт у м. Зіген, де окрім них там вже чекало ще близько 32 тисяч колишніх радянських полонених. Звідси їх групами відправляли у радянську зону. Та перш, ніж потрапити у групу відправки, передувала тривала бесіда з працівниками НКВД. Кожен, хто побував за колючим дротом, мав детально розповісти як потрапив до Німеччини, звідки він, комсомолець чи партійний ?.. Військовополонених допитували окремо.
На Батьківщину Григорій потрапив десь у жовтні 1945-го. У складі сформованого робочого батальйону, який мав працювати на відбудові країни, їх привезли спочатку у Білорусію, а потім направили на Кольський півострів (про теплий одяг було годі й думати). Лише через три дні по приїзду їм видали утеплення.
Працювати знову довелося на шахті. Спочатку - помічником бурильника, потім на станку глибокого буріння. Згодом з ними уклали трудові угоди строком на три роки. Додому у рідне село Григорій Павлович Соляник повернувся за декілька днів до настання 1949 року. Його наречена Марія повернулася з Німеччини у 1945-му. На її плечі також лягла нелегка робота. Але дівчині можна сказати пощастило у тому, що вона потрапила у більш-менш чуйну родину, де до неї ставилися не так суворо, як у таборах та на інших роботах. Марія прибирала 11 кімнат у будинку одного з фабрикантів. Виконувала всю хатню роботу - мила, прала, чистила та таке інше.
Жити, щоб просто кохати
У лютому 1949 Григорій з коханою одружилися, а невдовзі і дітки народилися - дві доньки - Катерина й Ольга та син Анатолій. Після довгої розлуки з рідним краєм, Григорій залюбки працював у колгоспі на тракторі, на комбайні. Вирощувати хліб, бачити, як зростають власні діти, радуватися кожному дню з коханою дружиною - що могло бути кращим після стількох років неволі та роботі на чужині...
Григорій Павлович охоче показує старі газетні номери, "Запорізької правди", в яких публікувалися його замітки і фото з життя рідного колгоспу. Ось чиїсь проводи в армію, де майже півсела гуляло, а він на гармошці грав. А ось — хлібороби в період жнив на обідній перерві в полі і він праворуч ... Ці знімки для нього дуже дорогі, адже за кожним їх них не просто фотомить, а цілі події з життя всіх односельців, які об'єднували людей, робили їх згуртованими і дружними.
Роки пролетіли, мов нестримні коні. Незчулися, як діти повиростали і стали самостійними. Син, пішов по батькових стопах і став шахтарем, працював на Запорізькому залізорудному комбінаті. Нині на пенсії, живе у Балках. Катя, отримавши професію працівника торгівлі трудилася на різних роботах у Дніпрорудному. А Ольга - у Запоріжжі на титано-магнієвому заводі. У всіх є сім'ї, діти, які щиро шанують своїх дідуся з бабусею.
На жаль, дружини Григорія Павловича вже немає. Після довгих років тяжкої хвороби вона пішла з життя... Григорій Павлович і нині сумує за нею. Говорить хорошою була його Марія, дійсно, другою половинкою.
Нині ветеран живе один. Звісно, діти, шестеро онуків та стільки ж правнуків приїжджають, допомагають, але з власної оселі - він нікуди.
З вдячністю Григорій Павлович говорить про свого соціального працівника і голову ветеранської організації с. Тополине Валентину Федорівну Плюйко, яка мало не щодня навідується, купує продукти, ліки, а головне - завжди зі щирою посмішкою, з жартами та відкритою душею.
Для неї її ветерани села, немов батьки рідні. Про них Валентина Федорівна дбає не лише тому що соціальний працівник, а, перш за все, для того, щоб своїм власним прикладом сказати односельцям, учням шкіл та їхнім батькам: давайте усім миром зробимо так, щоб нинішні і прийдешні покоління завжди пам'ятали подвиг тих, хто поліг, визволяючи рідну землю, хто повернувся переможцем, хто пережив ту страшну війну. Пам'ять потрібна полеглим, увага потрібна живим. А ветеранів Великої Вітчизняної, учасників війни, а тим більше бойових дій, на жаль, нині можна порахувати на пальцях. То ж не забувайте про шану й увагу до покоління, яке пережило справді тяжкі випробування. Адже наші ветерани й сьогодні подають кожному з нас приклад витримки, мудрості та терпіння.
Світлана Лобач
четвер, 28 Березня 2013 20:40 | Переглядів: 698